Шпори Господарський Процес
Господарський процес. Господарські суди. Правове становище судді. Підстави й порядок, правова характеристика, обов'язки. Державні органи. Судовий збір.
- Загальна структура курсу. Коротка icтopiя розвитку та становлення л. Методи, способи та об'. Господарський Процес Шпори. Хозяйственный учет — это система наблюдения, измерения, регистрации хозяйственных процессов и явлений с целью контроля и эффективного управления. Господарське право.
- Шпори Господарський Процес 3,5/5 9358votes. Та особливост. Эллвуд Я 100 Приемов Эффективного Брендинга. Сучасних умовах ускладнення виробничих. Стають структурування поток. Передоплата - вх. Час виникнення.
Обставини, що виключають злочинність діяння. КК 2001 р. Уперше виокремив обставини, що виключають злочинність діяння в самостійний розділ VIII Загальної частини. Серед таких обставин значаться: необхідна оборона (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК), фізичний або психічний примус (ст.
40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.
Порівняно з КК України 1960 р., що передбачав лише необхідну оборону (ст. 15 КК), крайню необхідність (ст. 16 КК) та прирівнював затримання особи, яка вчинила напад до необхідної оборони (ч.
15 КК), їх коло зросло в два рази. Такі вчинки не є суспільнонебезпечними і кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними 20,. Питання обставин, що виключають злочинність діяння, завжди знаходили увагу дослідників кримінального права. Так, на монографічному рівні обставини, що виключають злочинність діяння, досліджували Л. Загородников, В.
Паше-Озерський, А. Пі- онтковського, І. Якубович та ін. З позицій заохочувальних кримінально-правових приписів зазначені обставини вивчали X. Алікперов, В.
Єлеонський, О. Навроцький, І. Усатий та ін. Проте в юридичній літературі питання щодо заохочувальної природи обставин, що виключають злочинність діяння, вирішуються неоднаково, а підчас і діаметрально протилежно. Визначений стан дослідження заохочувальної природи обставин, що виключають злочинність діяння, поставив перед нами проблему дослідити саме заохочувальний вплив зазначених обставин на регулювання правомірних суспільних відносин, що виникають у кримінальному праві. Обставини, що виключають злочинність діяння, традиційно відносять до заохочувальних кримінально-правових норм, що стимулюють прояви соціально-правової активності особистості, високу громадську відповідальність, почуття обов'язку в боротьбі з правопорушеннями і злочинністю.
Якщо визнати, що визначальною ознакою зазначених норм є заохочувальний метод їхнього соціального впливу на свідомість і волю з метою схвалення і стимулювання корисного для особи, суспільства і держави варіанту поведінки, то до кола заохочувальних належить віднести й норми, що стимулюють правомірну поведінку у сфері кримінального права шляхом виключення потенційного кримінально- правового обтяження 1,. Питання про віднесення тієї чи іншої обставини, що виключають злочинність діяння, до заохочувальних норм іноді ставлять у залежність від 'відношення до справи боротьби із злочинністю'. Голік, використовуючи зазначений критерій до заохочувальних відносить норми про необхідну оборону і затримання злочинця, в той же час не вважає кримінально-заохочувальними приписи про крайню необхідність, професійний і господарський ризик, виконання наказу чи розпорядження, які, на його думку, 'не заохочують активну життєву позицію громадянина, що вступив у боротьбу із злочинністю' 21,.
Деякі дослідники взагалі не визнають зазначені обставини заохочувальними нормами. Загородніков і М. Стручков, стверджують, що ці норми не є заохочувальними, оскільки вони нічого не добавляють до об'єму прав громадян, не додають їм ніяких нових благ 22,.
Прихильники цього погляду І. Звечаровський і С. Пархоменко вказують, що безпідставно говорити про кримінальне заохочення у випадку, коли правомірна поведінка не тягне за собою позитивних кримінально- правових наслідків порівняно з тим станом, у якому суб'єкт знаходився до здійснення відомих вчинків. Про кримінальне заохочення може йтися лише у випадку, коли в особи виникає обов'язок зазнати кримінально-правового обтяження або ця особа вже відчуває на собі його вплив 23,.
Остання точка зору здається нам досить вразливою. Витоки зазначеної позиції ґрунтуються на вихідних положеннях, що, з одного боку, стосуються галузевої належності обставин, що виключають злочинність діяння, а з іншого - змісту заохочувального кримінально-правового впливу. Так, ці дослідники визнають, що перераховані діяння входять до кола конституційних обов'язків громадян, а в кримінальному праві лише гарантується реалізація цих обов'язків.
Відтак ставиться під сумнів галузева належність обставин, що включають злочинність до кримінально-правової матерії. Їм відводиться похідна, вторинна роль розмежування злочинної поведінки від незлочинної. Не можна погодися з другорядною роллю обставин, що виключають злочинність діяння. На всіх етапах розвитку кримінального законодавства місце і значення обставини, що виключають суспільну небезпечність і злочинність діяння, не зводилася лише до розмежувальної функції. Норми про необхідну оборону, крайню необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, виконують попереджувальну функцію. При необхідній обороні попередження здійснюється 'з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання' (ч.
36 КК), при затриманні особи, яка вчинила злочин, це 'дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади (ч. 38 КК), при крайній необхідності - 'для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави' (ч.
Суспільно-корисні дії за цих обставин дозволяють запобігти злочину або суспільнонебезпечному посяганню, відвернути або значно зменшити його суспільнонебезпечні наслідки, поновити порушене право, а відтак, по кінцевому рахунку, забезпечити захист суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. Теза про те, що 'правомірна поведінка не тягне за собою позитивних кримінально-правових наслідків порівняно з тим станом, у якому суб'єкт знаходився до здійснення відомих вчинків' не витримує критики. Здійснення необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання злочинця та інших обставин, що виключають злочинність діяння, завжди пов'язані з завданням необхідної і достатньої шкоди правоохоронним інтересам. Баулін, коли зазначає, що обставини, які розглядаються, є вчинками, пов'язаними з дозволеним завданням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони. Вочевидь, що дака поведінка має юридичне значення і, у зв'язку з цим через об'єктивну необхідність підлягають правовій регламентації, в чому зацікавлені як окремі громадяни, так і суспільство, а також держава 9,. Правова оцінка зазначеної правомірної поведінки полягають у повному виключені кримінально-правового обтяження. Держава повинна здійснити передбачене кримінальним законом заохочення через уповноважені органи - суди.
Заохочення забезпечується визначеною системою гарантій, а саме: право особи вимагати виключення кримінальної відповідальності, скасування всіх постановлених рішень, що защемляють зазначене право, правова відповідальність службових осіб, які не застосували заохочення за наявності підстав та ін. Правові приписи, що передбачають зазначені обставини, є заохочувальними нормами за предметом і методом правового регулювання. На відміну від охоронних кримінально-правових норм, предметом регулювання яких виступають суспільні відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням особою злочину, заохочувальні норми регулюють правомірну кримінально-правову поведінку. У теорії кримінального права загальновизнаним є розуміння типових (стволових) кримінально-правових відносин, як врегульованих кримінальним законом відносин між державою та особою, що вчинила злочин. Сталим є погляд, що будь-яке правові- дношення має універсальну структуру, яка включає об'єкт (предмет), суб'єктів та зміст у вигляді кореспондуючих прав і обов'язків суб'єктів відношення (деякі вчені в структуру правовідно- шення включають також породжуючий його юридичний факт).
Зазначене визначення стосується як основних охоронних правовідносин, так і правовідносин заохочувального типу. Юридичним фактом, що породжує кримінально-правові відносини охоронного типу, є вчинення злочину. Та- цій, який стверджує, що злочин не є предметом регулювання кримінального права, він лише зумовлює появу відповідного суспільного відношення.
Причому злочин породжує суспільні відносини особливого роду - шкідливі та небезпечні для суспільства. Особливість зазначених відносин полягає не тільки в тому, що вони - суспільні відносини особливого роду (антисоціальні), а й у тому, що вони врегульовані кримінальним законодавством і тому з моменту свого виникнення стають кримінально-правовими 24,. У літературі склався погляд на основний предмет правового регулювання кримінального права як на 'негативні', 'конфліктні', 'антисоціальні' відносини 25,. Заохочувальні правовідносини по відношенню до охоронних кримінально-правових відносин є вторинними, похідними. У часі вони можуть існувати тільки після виникнення основних правовідносин, які пов'язані з вчиненням злочину або суспільно-небезпечного діяння. За певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціально-схвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави, у вигляді уповноважених органів (судів), виключити, звільнити або пом'якшити кримінально-правове обтяження. Обставини, що виключають злочинність діяння як різновид заохочувальні норм у якості юридичного факту, що породжує відповідні кримінально-правові відносини, мають вчинення сус- пільнокорисного діяння.
Проте, як стверджує В. Смирнов: 'Для того щоб розкрити предмет кримінально-правового регулювання, необхідно орієнтуватися не на юридичний факт, що породжує кримінально-правове відношення, а на специфіку суспільного відношення, що потребує необхідності врегулювання його мірами кримінально-правового впливу' 26,. Природно, що кримінально-правове відношення, що виникає на підставі правомірної соціально-корисної поведінки у випадках необхідної оборони, затримання особи, що вчинила злочин, крайньої необхідності, фізичного або психічного примусу, виконання наказу або розпорядження, діяння, що пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації є 'позитивним', 'безконфліктним', 'соціальнобажаним'. Український освітній портал Мего-Інфо 2016р.
Докази в господарському процесі Тема 6. Докази в господарському процесі Поняття доказування.
Поняття та види судових доказів. Обов’язок доказування.
Належність і допустимість доказів. Письмові й речові докази.
Висновок експерта. Пояснення учасників господарського процесу.
Оцінка доказів господарським судом. Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у галузі загальної теорії права чи цивільного й кримінального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти, які пов’язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи. Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого. При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування.
Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі. Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі. Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.
Доказування в господарському процесі можна розділити на два види: 1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства; 2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування. У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.
Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти — це факти, з наявності або відсутності яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин. Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, — головна мета при розгляді справи в господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин. В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших.
Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин. Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового доказування, називають “межею доказування”, що ширше за поняття “предмет доказування”.
Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування: — визнані господарським судом загальновідомими; — преюдиційні; — презумпційні. Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу. Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти: — встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони; — вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені; — рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору. Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.
Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Ці дані встановлюються такими засобами: — письмовими і речовими доказами; — висновками судових експертів; — поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма. Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають, віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).
Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування. Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуальній науці, дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв’язку змісту з фактом, який встановлюється, докази поділяються на прямі й побічні; за процесом формування відомостей про факти — первісні та похідні; за джерелом — особисті й речові. Суттєве значення має питання про те, хто несе обов’язок доказування та подання доказів. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Але, оскільки суд сам визначає предмет доказування, він має право впливати на обсяг доказування.
Суд вказує, які обставини позивач повинен довести, навіть якщо він не посилається на цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов’язки з подання доказів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК). Закон покладає окремі обов’язки по збору доказів і на суд.
Підручник Господарський Процес 2017
Згідно зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження, а також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу. За невиконання обов’язку про подання необхідних доказів господарський суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Штраф не стягується, якщо особа, яка має подати докази, повідомила господарський суд про неможливість зробити це з посиланням на поважні причини. Але і сплата штрафу не звільняє сторону від обов’язку подати докази. Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості.
Належність і допустимість — необхідні якісні характеристики судового доказу. Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування. Належність доказів — це властивість, пов’язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору.
Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв’язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.
Якщо належність характеризує об’єктивний зв’язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв’язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування. Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).
Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій.
Требования: • услуга доступна владельцам карт ПриватБанка «Универсальная» или «Универсальная GOLD», а также VIP-карт – «Platinum», «Infinite», «World Signia/Elite»; • Возраст от 21 до 70 лет. Частотный преобразователь invt инструкция. Преимущества: • полное отсутствие комиссии, при условии соблюдения выплаты ежемесячного платежа; • нет необходимости иметь при себе паспорт, ИНН, справку о доходах и другие документы; • быстрое оформление – решение банка о предоставлении рассрочки занимает 30 секунд; • списание средств со счета происходит автоматически. Как получить: Чтобы купить товар «Оплатой частями» в магазине 220volt: 1) узнайте максимальную сумму покупки по сервису — отправьте SMS на номер 10060 с текстом chast; 2) выберите понравившийся товар в магазине; 3) при оформлении заказа сообщите, что хотите купить товар «Оплатой частями».
Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення. Окремі засоби доказування. Згідно з Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі засоби доказування: — письмові докази; — речові докази; — висновки судових експертів; — пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, що зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами.
Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали. Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом.
Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів. За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види: — за суб’єктом, від якого виходить документ, — на офіційні та приватні (неофіційні).
В господарському процесі частіше досліджуються офіційні документи, що визначається характером справ, які вирішуються господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати. Можуть мати розпорядний характер. Приватні документи менше застосовують у господарському процесі.
До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв’язані з виконанням яких-небудь повноважень; — за змістом — на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні документи носять інформативний характер про якісь певні обставини, можуть бути офіційними і приватними; — за способом утворення — оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.
Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках — на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК). Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження — за умови складності подання цих доказів. Программа bios пароли. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи.
Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК). Речові докази, як і письмові — це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.
Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як об’єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об’єктом спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову. Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення спору.
Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження. У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої особи, і ця розписка додається до справи.
Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним органам. Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов’язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК).
Господарський Процес Шпори
Законодавством не встановлено, які питання, що розглядаються в господарському суді, потребують спеціальних знань, але висновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права. Учасники господарського процесу мають право (а не обов’язок) пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим експертом.
Остаточне коло цих питань встановлює господарський суд. Він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносити у формування питань редакційні зміни, не змінюючи їх змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.
Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий експерт — користується правами, несе обов’язки та відповідальність, які визначені Законом України “Про судову експертизу”, нормами Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими актами. Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту згідно зі ст. 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК). При призначенні експертизи суд виносить ухвалу.
Така ухвала може бути окремим актом або сумісним — про здійснення інших процесуальних дій. Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Оскільки це необхідно для дачі висновку, він має право знайомитись із матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку. Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. Він повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин.
Господарський суд може призначити додаткову експертизу у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за необхідністю — повторну судову експертизу й доручити її проведення іншому судовому експерту. Висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і оцінюється господарським судом поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути умотивованим у рішенні. Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування в господарському процесі.
Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи, інші юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, в передбачених законодавством випадках — державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Всі перелічені особи в господарському процесі виступають як сторони (позивач і відповідач); треті особи (із самостійними вимогами на предмет спору і без самостійних вимог на той предмет); прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави або громадянина. Законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, з урахуванням того, що в юридичної особи в силу її стану є представник. Прокурор, який бере участь у справі, також діє як представник. Але, коли громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності діє в господарському суді самостійно без представника то, спираючись на ст. 32 ГПК, можна прийти до висновку, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, але й як докази застосовуються висновок судового експерта і його пояснення, які судовий експерт може надавати у зв’язку зі своїм висновком.
У господарському процесі також можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Їхні пояснення використовуються як судові докази. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово. Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі згода з фактичними даними і обставинами, якими інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення.
Визнання факту не є визнанням позову, не є також обов’язковим для господарського суду. Для прийняття рішення суттєве значення мають правильна оцінка доказів, їх об’єктивний розгляд у сукупності. Повна та всебічна оцінка господарським судом доказів має важливе значення для винесення законного й обґрунтованого рішення. Під оцінкою доказів мається на увазі визначення судом достовірності та сили доказів. Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу.
Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність — це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування. Сила доказів теж важлива — це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи. Оцінка доказів — це складна процесуальна й інтелектуальна діяльність суду, підпорядкована закону логіки пізнання під впливом правових вимог. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 43 ГПК).
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.